Dj Taras - Душе моя

Увсякого своя доля і свій шлях широкий
То й мурує, то й руйнує, то й не ситим оком
За край світа зазирає, чи нема країни
Щоб загарбати з собою взятю домовину
То й тузами обирає свата в його хаті
А то й нижкому куточку гострить ніжна брата
А той тихий та тверезий, дугобоязливий
Як кішечка підкрадеться, вижди нещасливий
У тебе часто й запустить пазури в печінки І не благай, не вимолять ні діти, ні жінка
А той щедрий та розкішний, все храм і мурує
Та отечество так любить, так за ним біткує
Так із його сердечного кров як воду точить
А братія мовчить собі, витрішивши очі
Як ягнята, нехай каже, може так і треба
Так і треба, бо немає гуппода на небі
А ви в ярмі падаєте, та я когось сраю
На цім світі блогаєте, немає, немає
Шкода й браті схаменіться, усі на всім світі І царята, і старчата, а там ові діти І той, і той, а що ж то я, о що добрі люди
Я гуляю, бенкетую, в неділю і в будень
А вам нудно і жалкуєте, й
Богу не чую І не кричить я свою плю, а не кров людськую
От так ідучи по підліню, з бенкету п'яний уночі
Я міркував собі, ідучи, поки до плентажу, до хатини
А в мене діти не кричать, і жінка не лає
Тихо, як у раї, усі люди
Божа благо дають серці і в хаті
Отож я ліг спати, а вже підпили, як засне
Очкоти гармати, і усом не моргне
Та й сон же сон напричуд дивний, мені приснився
Найтверезіший би упився, скупий життю гадав би гривню
Щоб позирнуть на ті, дива, та чорта з два
Дивлюся, так будь сім сова
Летить лугами, берегами та нітрями
Та глибокими ярами та широкими степами
Каба і раками, а я за нею та за нею
Лечу і прощаюся з землею
Прощай світ, прощай земле, неприязний краю
Мої муки, мої люти в хмарі заховаю
А ти моя
Україна, безталанна вдова
Я до тебе літатиму з хмари на розмову
На розмову тихо, сумно, на раду з тобою
От і вночі падатиму грязною росою
Порадимось, сумуєм, поки сонце стане
Поки двої малі діти на ворога стануть
Прощай же ти моя, не неудоволене
Бога
От і діток жива правда у господа
Бога
Летим дивлюся, аж світає, край неба палає
Соловейку в темні мгає, сонце зустрічає
Тихесенько вітер рвів, степило не мріють
Меж ярами над ставами верби зеленіють
Сади рісні похилились, тополі поволі
Стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем І все то те, вся країна повита красою
Зеленіє, вмивається дрібною росою
Покон віку вмивається, сонце зустрічає І нема тому почину, і краю немає
Ніхто його не додбав і не розруйнує І все то те, душе моя, чого ти сумуєш?
Душе моя, у
Бога я, чого мар не плачеш?
Чого тобі шкода, хіба ти не бачиш?
Хіба ти не чуєш, людського плачу?
То глянь, подивися, а я полочу